Болить... Болить, пече і розривається душа кожного разу, коли дивлюсь новини. І кожного разу зарікаюсь, що це востаннє, що більше не дивитимусь, бо легше від того не стане… Але все одно дивлюсь, вмикаю цей клятий телевізор, який віщує, що кількість жертв збільшується, що кожного дня руйнуються чиїсь життя. Це ж не на другому кінці планети! Це ж зовсім близько. Це ж на моїй, на рідній Батьківщині, яку вороги на шматки хочуть роздерти, наче гієни, що кидаються безчесно на тіло пораненого звіра. Там гинуть люди з усіх куточків України. Війна заради миру – безглуздий парадокс, жертвами якого є не влада, а невинні люди. «Німа» війна. Через немічність і невміння домовитись, страждає народ. А найгірше – під обстріл потрапляють діти. Маленькі ангели побачили світ у жахливих відтінках і звикли засипати під шум обстрілу. Вони ще ніяк не завинили перед цим світом, а вже розплачуються занадто дорогою валютою – дитинством. Їхні мрії, їх спогади розстріляні. В пам'яті цей період для них буде чорною плямою. Ніхто і ніяк не спокутує дитячі сльози, дитячу кров, якою омито трон тиранії. Вони шлейфом потягнуться за тими грошима, що на них купляли –продавали Україну. А так звані люди, у яких піднялась рука розпочати і приректи маленьких українців на митарства, мабуть, забули, що у них також є діти, які встократ будуть розплачуватись за гріхи батьків, що продали себе і обезчестили.

Ірина Швець,

 голова прес-інформаційного сектору